Тетяна Пєшкова втратила дім і храм, місяцями не маючи звістки, чи живі рідні. На чужині, без мови, незряча жінка починала з нуля — та опорою стало ремесло, яке вона лише осягала й заради якого тепер сама долає пів Європи.
Ми зустрічаємося з Тетяною Пєшковою в Чернівцях, у короткій перерві між заняттями масажу, розповідає BUK media. Жінка майже не бачить, живе зараз у Німеччині, а до Чернівців дісталася сама — щоб опанувати улюблену справу ще краще. За кілька днів вона повертається назад.
Тетяні 41 рік, вона родом із Маріуполя. “Я бачу силуети. На сонці складніше — перешкоди розрізняю як тіні, обриси предметів”, — пояснює вона. До початку великої війни жінка співала в українському православному хорі, а масаж лише починала опановувати — довчитися не встигла.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, настав час рятуватися. Тетяна з семирічним сином спершу виїхала до знайомих у Павлоград, а звідти евакуаційним потягом — до Львова. “Це було найважче рішення в моєму житті”, — зізнається жінка, і на очі навертаються сльози. Найболючіше, пригадує, давалася чужа смерть: “Страшно, коли помирають люди, коли помирають тварини”.
За кордон Тетяна вирушала, по суті, навмання. “Я зрозуміла, що треба виїжджати. Було дуже страшно: мови не знала, англійською не володію. Але вибору не мала — ні де лишитися, ні куди податися, тож було байдуже”, — згадує вона. Зв’язку з рідними на той час уже не стало.
Найдужче гнітила саме ця невідомість. Уже в Німеччині Тетяна дізналася, що її храм згорів, а поряд із домівкою сестри вигоріла дев’ятиповерхівка. Довгий час вона думала, що старший син, сестра й племінники загинули. “У мене було відчуття, що я осліпла ще раз, оніміла, оглухла й отупіла. Почуваєшся повністю безпорадною”, — каже жінка.
Опинившись без мови й без жодної знайомої душі поруч, Тетяна мала вагому причину триматися. “Я боялася: якщо зі мною щось станеться, мою дитину заберуть в інтернат. Тому не впадала у відчай — моя справа рятувала мене”, — пояснює вона. Згодом озвався і старший син: рік він пробув в окупації, а потім зумів дістатися до рідних. Нині хлопцеві 20, він живе разом із мамою в Німеччині й наприкінці травня здобуде фах електрика.
Саме робота не давала їй опустити руки весь цей час. Масаж для неї — не просто ремесло, а майже медитація. “Коли людина робить щось руками, творче, я входжу в особливий стан. Працюю руками — і це дає мені натхнення, ресурс, енергію, відволікає від проблем. Горять свічки, звучить музика, аромати, які я створила, — і я цим насолоджуюся”, — описує вона.
Попри незрячість і мовний бар’єр Тетяна зуміла зібрати там власне коло клієнтів. За її словами, дехто з тих, хто роками не міг обходитися без знеболювальних, завдяки масажу вже їх не потребує. Після кожного сеансу вона неодмінно запрошує на чай: це мить плавного переходу, коли за філіжанкою народжуються душевні розмови. Серед її пацієнтів — німці, українці й навіть жінка із Сирії. Поки що кабінет облаштований у кімнаті квартири, де Тетяна живе, тож вона мріє про окреме приміщення.
Той самий фах Тетяна осягала ще в Маріуполі — у Леоніда Лисова. Майстрові вже 78 років, понад 40 із них він віддав реабілітаційному масажу. У рідному місті мав власну справу з кількома філіями та безліч учнів, які після початку війни роз’їхалися по світу. До Чернівців Леонід Юхимович переїхав 1 травня 2023 року, після року за кордоном, — і тут знову навчає й випускає сертифікованих масажистів, а ще волонтерить. Свою філософію він висловлює просто: “Ми не працюємо, а служимо”.
Тепер учениця приїжджає до вчителя вже з Німеччини, щоб продовжити те, що колись не встигла. Дорогу Тетяна здолала сама: летіла літаком через Румунію, а тут її зустрів Леонід Юхимович. “Я дуже йому вдячна. Розвідала цей шлях — і тепер можу приїжджати ще і ще”, — каже вона. А згодом, зізнається, хотіла б і зовсім перебратися до Чернівців. “Тепер у мене тут є свої люди, і це гріє душу. Я жодного разу не пожалкувала, що приїхала”, — усміхається жінка.
Попри все пережите, своя справа для Тетяни — не лише порятунок, а й спосіб дарувати тепло іншим. “Масаж для мене — це прояв турботи та любові до близьких, те, чим я можу безкорисливо ділитися з дорогими серцю людьми. А для моїх клієнтів — це джерело користі, відновлення та приємних відчуттів. Я дуже рада, що навчилася робити якісний масаж, адже він приносить мені радість і задоволення. Вважаю його справжнім дивом, бо вплив на тіло й душу неймовірний”, — ділиться жінка.
Та хоч як прихистили її Чернівці, серцем Тетяна лине в Маріуполь. Понад усе жінка мріє про мир і твердо знає: до рідного міста неодмінно повернеться, щойно воно знову стане українським.
